 |
Кращої немає
Ні на
небі, ні за небом;
Ні за синім морем
Нема кращої за тебе»
( Так думав Ярема про свою кохану Оксану – красуню Титарівну)
Це - персонажі поеми класика української літератури геніального Тараса Шевченка «Гайдамаки». Твір написаний 1886 року і присвячений народно-визвольному руху українських селян проти феодально-кріпосницького, національного та релігійного гніту на Правобережній Україні, яка до кінця 18 століття перебувала під владою шляхетської Польщі.
Вбрання Яреми репрезентує одяг запорозьких козаків. Широкі шовкові шаровари, парчевий жупан та кунтуш ( верхній одяг) з характерними розрізами в рукавах ( під час бою козаки зав’язували їх на спині, аби не заважали).
Зброя – шабля та пістолі ( мініатюрні муляжі виготовлено за зразками 18 ст.)
На ногах – гостроносі червоні шкіряні чоботи з підборами. Голову, з характерним для козаків « оселедцем», прикриває смушкова шапка.
Оскільки, за твором та історією події відбувалися на Черкащині, то й Оксана – донька титаря ( кохана, а потім і дружина Яреми) вбрана у строї , характерні для цього регіону.
Середньої довжини керсетка з розшитою правою полою ( «наріжник» ).Одяг багатошаровий: вишита додільна сорочка, повна ( « з крилами» ) плахта, прикрашена внизу кутасиками; зелена запаска оздоблена стрічками та вишивкою.
Ноги взуті в червоні шкіряні чоботи, на голові – прикраса зі стрічок, на шиї – коралове намисто.
 |
Тогорічний травень видався сонячним і люб’язним до велелюдності , яка заполонила всю долину Державного музею народної архітектури і побуту України ( Пирогів).
Глядачі/ покупці підходять, усміхаються, цікавляться моїми роботами, прицінюються…
Аж ось у полі мого зору «намалювалися» незвичайні двійко. Ще здалеку було видно дуже поважного віку іноземців. Обоє срібноволосі. Він – високий, стрункий – підтримує за плечі ( мовби обнімає) свою мініатюрну «половинку». Впевнено прямують до мене. Він, раз-по-раз нахиляючись до неї, щось говорить англійською. А Вона - не відводить погляду від мого Северина, повторює лише одне слово: «козак, козак, козак». Я ж думаю своє : яке то щастя дожити до такого віку ( ну, їй-богу, років за вісімдесят!) в парі, та ще й подорожувати світом.
Отож, підходять. Нормально поспілкуватися не вдається : вони – жодного слова по-нашому , я ж від хвилювання забула ту дещицю англійською, яку колись (м)учила.
Показую на пальцях, що Северин і Мотря – за моїм задумом дошлюбна пара. Відтак, ляльки продаються разом. А тим часом, старенька американка ( так-сяк спілкуючись із Ним, я зрозуміла, що вони з Флориди ) пристрасно промовляє лише «козак, козак». Це мене, каюсь, і підкупило ( та й, якщо чесно, грошей теж бракувало). Довелося таки «розлучити» моїх «молодят». Перед тим, як поїхати до далекої Америки, Северин ще кілька годин «гуляв» Пироговим . Старенька пані не захотіла пакувати ляльку. Вона гордо носила її на напівзігнутій руці, роздивлялася численні ярмаркові принади. Чоловік так само притримував-обнімав за плечі свою дружиноньку і частенько нахиляючись до її обличчя щось розповідав.
 |
А Мотря…Залишилася у моїй власній колекції. Одягла я їй парчевий очіпок, і стала вона Мотрею Кочубеївною – прообразом тієї, якій не судилося щастя в законному шлюбі з Великим Гетьманом. З тим, хто в листі далекого 1704 року називав її « Моє серденько, мій квіте рожаной!».
Далі буде...